я не бачив нї в кого потому. Хлопець був не сотворений для шкільної науки, а бодай для такої, як її подавали у Василіян у Дрогобичі. Не знаю, як він дійшов до третьої кляси, але те знаю, що в третїй клясї він був справдї „ослом“: анї читати добре не вмів, анї додавати, анї писати, — про відміни, складанє нїмецьких речень, множенє та дїленє й не говорити. Я не тямлю, коли й яким припадком він дістав ся до ослячої лавки — певно не обійшло ся без посередництва тростинки о. Телесницького. Але посадивши його тут наш кат на якийсь час лишив його в супокою. „Заривав“, себто запитував инодї, коли був у добрім гуморі, але не одержуючи відповіди вдоволяв ся стереотиповим дотепом: „Волянський — осел дарданський. Із нього науки, як з цапа вовни“ — і йшов далї.
Я з разу за прикладом иньших хлопцїв, а головно самого вчителя також сьміяв ся з Волянського, називав його ослом дарданським і т. и. Але швидко між нами виникли зовсїм иньші відносини. Почало ся з дрібних, товариських послуг: сему з нас треба пера, тому оловця, сей забув чорнило, той книжку — почали ми по троха ставати один одному в пригодї. Почав я пізнавати, що Волянський — добрий хлопець. Далї, на павзах, виходячи зі школи або перед початком години ми заходили в розмови. Звичайно, як дїти, як селянські
