Швидко я засмакував у його оповіданях, мов бжола в медї з чужого улїя, і зробив ся майже невідступним його товаришем, а властиво слухачем. Я почав ходити до нього на кватиру, пробував переробляти з ним, що мали ми завдане на завтра. Волянський ішов на ту роботу, аки овча на закланіє. Посидимо було з пів години, помучимо ся. Що було до писаня — рахункові задачі, нїмецькі задачі, те попишемо, а властиво Волянський відпише від мене, а устного не може похопити.
— Нї, — скаже сумно, — не бере ся се моєї голови. Ось послухай лише!
І ми засядемо дебудь у кутї — чи то в пустій комірцї, чи в огородї, де нас кїхто не чує, і він почне оповідати. Коли вичерпали ся його власні вражіня та описи, він перейшов до казок. І диво! Той хлопчик, що не міг нї за що затямити, як відміняє ся die Biene, а як der Bär, кілько буде 7 ✕ 8 а кілько йде 7 у 65, — той сам „осел дарданський“ знав на память невичерпану силу казок і вмів оповідати їх так складно, так гарно та плавно, що я привикши з малку чути добрих сїльських оповідачів і то добрих на ріжні лади, і жартливих, і сумовитих, — при його оповіданях сидїв мов зачарований. Доси я згадую про сього хлопчину як про невияснений для мене психольоґічний феномен. Коли почислити до купи весь час, який він ужив на оповіданє в моїй присутности,
