Цю сторінку схвалено
— 110 —
Я провів Волянського на його кватиру і розповів усе його ґосподини. Бідна міщанка аж за голову вхопила ся побачивши скатовану дитину. Відмочуючи та віддираючи кроваві штанцї від його ран вона ридала як по своїй власній умершій дитинї. Вона проклинала нелюда монаха, грозила, що піде до ректора, що покличе лїкаря, аби списав visum repertum, та мабуть не зробила сього. Одно лише зробила — положила Волянського до ліжка. Коли я прибіг вечером, він лежав у сильній горячцї і не пізнав мене. Аж тепер прийшов лїкар і нагнав мене до дому. Більше я не бачив Волянського. За тиждень він умер на запаленє мізку. Ми ховали його з парадою, вся школа парами ходила на похорон. Усїм було весело, бо той день був вільний від науки.
