Та се я перехопив ся троха в хронольоґічнім порядку подїй, забігши аж до покараня Волянського, що було кульмінацийною точкою всїх огидливих подїй, яких сьвідком довелось менї бути того страшного року. О. Телесницький не від разу і не без певної боротьби з нашого боку довів нас до того, що ми плакали й сьміяли ся по його наказу.
Певна річ, ся боротьба була зовсїм дитяча. Про якесь сьвідоме, солїдарне поступуванє, про можність якогось супротивленя, якогось протесту з нашого боку у нас не було анї думки. Навіть на те, щоб жалувати ся кому будь на поступуванє нашого ґосподаря кляси, ми не швидко надумали ся. Тай кому було жалувати ся? Що до ректора о. Барусевича, то хоч ми й любили його і вважали справедливим, але доступу до нього не мали. О. Телесницький упередив нас, сам раз у раз
