Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/125

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 113 —

кругле, здорове, радісне з блискучими, веселими очима. Тепер воно було якесь запале, цеглясто-червоного колїру, з чорними колесами під вигаслими очима, з жовтими плямами на висках. Тай ми на його сьміх не відповіли по давньому, дружнїм, веселим реготом, але як миши в пастцї сидїли мовчки, насовлені, та тілько дехто знехотя всьміхав ся. О. катихит звільна, з простягненою наперед головою надійшов на середину кляси, став і довго роззирав ся по учениках, немов шукаючи чогось загубленого, або мов заблуканий роззирає ся не можучи зміркувати, в яке місце зайшов він блукаючи.

— Дїти! — скрикнув він нараз з якимось жартливим острахом у голосї. — А вам що такого? Чого так сидите, мов раки в торбі? Чому не сьмієте ся? Як то, ви не тїшите ся моїм приходом ?

— Тїшимо ся, — відповіли ми.

— Але як? Ов, ви вже, бачу, забули, як треба дїтям тїшити ся. Щож, як же вам жило ся за той час, поки ми не бачились?

Ми мовчали. О. катихит почав випитувати одного по однім, почав, як то кажуть, тягти за язик, і тілько по якімось часї довів до того, що один, далї другий, далї третїй розплакавсь і почав оповідати свої пригоди. О. Красїцкий з разу не хотїв вірити, велїв одному, другому, третьому роздягати ся і аж ахав, аж руками