об поли бив ся, бачучи на дитячих тїлах численні синяки, струпи та шрами з загоєних ран.
— Бійте ся Бога! А се що таке? — мовив він. — Хиба ви не вчите ся, не пильнуєте школи, робите о. Телесницькому збитки?
Та нараз, не слухаючи наших відповідий, додав:
— Нї, хоч-би ви були не дїти, а стадо овець, то й то так знущати ся було-б гріхом. Ну, ну, цитьте! Вже я поговорю про се з о. Телесницьким і з о. ректором, якось то воно буде.
Бідний о. катихит очевидно не знав, що своїм добрим наміром ще погіршить наше положенє. Другого дня перед першою годиною рано прибіг на наш корідор манастирський лямполиз — ученик із четвертої кляси, що жив у манастирі, діставав тут харч і одежу (головно завдяки о. Красїцкому), вчив ся в школї і рівночасно співав у церковнім хорі та сповняв ролю паламаревого помічника, — і викликавши кількох учеників нашої кляси, в тім числї й мене, на корідор, мовив з видом немалого заклопотаня:
— Бійте ся Бога, хлопцї, що ви наробили вчора?
— Та що таке?
— По що ви наговорили о. катихитї, що о. Телесницький бє вас?
— Або що? Хиба се не правда?