або й сьвящеників на кватиру, по десять, дванацять або й пятнацять; його жінка й наймичка варили їм їсти, прали шматє, шили одежу, навіть шапки (по тих шапках, незугарних та однакової форми, які ми прозивали гірканями, можна було й пізнати пансіонїстів пана Білїнського), а сам пан Білїнський виконував над ними не лише домашню опіку, але надто й працю корепетитора, перероблював лєкції, випитував, доглядав писемних вправ. Хоч не здібний до публичної служби, він про те не був зовсїм слїпий; не знаю, яка була у нього слабість, досить, що бачити він міг лише зовсїм з близька, притулюючи книжку майже аж зовсїм до носа або носа до таблицї, а ходячи або сидячи раз у раз махав головою то на право то на лїво, мов перебігаючи з близька очима рядки якоїсь дуже великої книги і по скінченю одного живо біжучи знов до противного кінця. Та що було найцїкавійше в появі пана Білїнського, так се те, що він виробив собі у о. Василіян незвичайний на ту пору привілей; що день разом зі своїми пансіонїстами приходив до школи, розміщував їх по клясах і сам сидїв у школї весь час шкільної науки, годину в тій клясї, годину в иньшій. Він сїдав звичайно в остатню лавку, прислухував ся науцї, особливо пильно вважав, коли питано кого з його пансіонїстів, инодї в таких випадках
