Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/133

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 121 —

глухим голосом відповідав або вийшовши до таблицї помагав виробити рахунок.

Призвичаєний до давньої практики василіянської школи пан Білїнський нїколи не протестував, коли вчителї в клясї били учеників. Навпаки, инодї, коли кара трафила когось із його пансіонїстів, що дав ся йому в знаки чи то непослухом, чи лїнивством і котрого він про те не важив ся карати дома, він висловлював своє вдоволенє глухим буркотанєм:

— А так, так, так! Так йому треба.

Почувши кілька разів такі голоси одобреня з уст пана Білїнського о. Телесницький ще більше полюбив його і поводив ся в клясї так, як коли-б там зовсїм не було нїякого постороннього сьвідка. Якеж було його зачудуванє, коли одного разу, в часї надзвичайно „веселої“ години — веселої для о. Телесницького, а болючої для кільканацятьох учеників — серед загальної, мертвецької тиші заляканих дїтий почуло ся з кута з остатньої лавки голосне хлипанє. Пан Білїнський, скуливши ся і притуливши лице до лавки, плакав ревними сльозами.

— А там що таке? — скрикнув о. Телесницький.

Нїхто не відповідав. Хлипанє чути було далї.

— Пане Білїнський! Се ви? А вам що таке?