Пан Білїнський устав махаючи головою швидше нїж звичайно.
— Вибачте, отче професор! Так мене за серце вхопило.
— Що вас ухопило? — сьмішливо питав о. Телесницький наближаючи ся до остатньої лавки.
— Таке… яке вас не хапало нїколи. Жаль… жаль отих бідних дїтий.
— Ого!
— Тай ще одно… Безсонниця. Вже два місяцї, отче професор, анї одної ночи не можу заснути спокійно.
— А то чому?
— Та все через отих дїтваків.
— А видите! Такі лямпарти! І як жеж тут…
— Нї, отче профе..фе..сор, — перервав його пан Білїнський. — Не лямпарти. Поки день, не можу на них жалувати ся. В день вони тихі, пильні, вчать ся. А в ночи кричать крізь сон, плачуть, кидають ся. Знаєте, отче профефе..фесор, я вже два місяцї анї одної ночи не можу спати спокійно.
О. Телесницький аж тепер зрозумів. Його лице налило ся кровю. Ми всї сперли дух. Ми думали, що він кине ся на старого слїпого вчителя, а що найменше хльосне його палицею, яку власне держав у руках. Але нї, гумор переміг.
