— Бачиш, ти нинї не вмів лєкції. Ну, скажи сам, що тобі належить ся?
— Прошу о. професора, я вчив ся! — з плачем запевняє ученик.
— Ну, добре, вчив ся, але не вмієш. Щож тобі за се належить ся?
Коли ученик не відповідає, він бере ся сам оцїнити число ударів. Коли ученик скаже мале число, він нїби пристане на се, але жадає, щоб бідний хлопець приймив їх мовчки, без крику, як належну данину. Коли хлопець пристане, він бє з такою силою, що хлопець хоч і не рад, мусить крикнути, а тодї о. Телесницький тріумфує:
— Га, га, сину! А де наша угода? Ти кричиш? Ну, вибачай, за се тобі подвоїть ся порція. Я тому не винен.
Нарештї скінчив ся той рік, певне найстрашнїйший, найфатальнїйший рік мойого житя. Ми радісно розстали ся з о. Телесницьким і більше вже не бачили його. Його перенесено з Дрогобича до Добромиля і зроблено — манастирським проповідником. Згадка про нього довгі лїта важкою зморою лежала менї на серцї, не вигасла й доси і не вигасне до моєї смерти.
Хто він був? Навмисний злочинець, чи sui generis доктринер, що робив се в добрій вірі, чи божевільний, що якоюсь помилкою замісь у Кульпарків дістав ся на вчительску ка-
