Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/152

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 140 —

Я признав ся, що зачинав кілька разів читати сю брошуру з 1848 р., але не розумів у нїй нїчого.

— Für die Katz! По що держати таке, чого не розумієте?

Я всьміхнув ся заклопотано.

— Щож, їсти вона не просить, а може коли прийде час, що й зрозумію.

Він глянув на мене пильно, мотнув головою і по хвилї сказав:

— Добре.

А помовчавши ще хвилю додав:

— Як би так колись люди були викидали й нищили все те, чого не розуміли, то ми нинї не мали би Гомера, Софокля анї Таціта.

Оживив ся старий аж тодї, коли ми дійшли до нїмецької полички. Нїмецька мова була одинока, на якій він читав залюбки; лише в нїмецьких перекладах він знав твори иньших лїтератур. Перше, на що наткнув ся у мене Лїмбах, то були спомини Бенвенута Челлїні в Ґетовім перекладї.

— Ось чудова річ! Ви читали се?

— Читав.

— І подобалось вам?

— Дуже.

— Дуже? То мало. Ви повинні зачитувати ся, впивати ся сею книжкою. Я чув, що ви також пишете щось.