— Кляйст… Кляйстер… щось мягке, розлїзле, сентиментальне… Чекай, чекай, чекай! Ага, тямлю. Читав колись його поему „Der Erühling“ — ой Господи! Empfangt mich, heilige Schatten, ihr Wohnungen süsser Entzückung! Тфі! Млісно робить ся! Für die Katz увесь Кляйстер!
Я завважив, що Кляйст від „Розбитого збанка“ зовсїм иньший, а тамтой „Кляйстер“ звавсь Евальд.
— Усе одно! Кляйстер кляйстром! — мовив енерґічно Лїмбах. — Сього нового не знаю. Für die Katz!
Переглянувши отак книжку за книжкою, до кождої сказавши якесь „крепке слівце“ Лїмбах видивив ся на мене.
— Се все?
— Так.
— Ну, а Діккенса не маєте нїчого?
— Я й не чував про такого письменника.
— Ну, то, вибачте за слово, ви дурень. Не знаєте найлїпшого. Хто не знає Діккенса, той властиво не знає нїчого з лїтератури, не має смаку, не моє очий. Ходїть до мене, я вам позичу Пікквіка. Мусите то прочитати, а потім можете говорити. З людьми, що не читали Пікквіка, я не маю охоти говорити про лїтературу.
Вся ота розмова з Лїмбахом робила на мене дивне вражінє. Вона била в ніс, моя
