— Я? а доки маю вміти? Пять, сїм, парканацять.
— Парканацять! ха, ха, ха! А то кілько парканацять?
— Ну, кількож має бути? Я не знаю!
— Та то нї-кілько. От сядь лишень, будемо рахувати!
Василь сїдає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком о землю: один, два, три, чотири…
Василь слухає, слухає, а далї встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далї й далї. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає, — Мирон не чує, все своє. Старий зупинив ся близь нього, слухає, слухає… Мирон дорахував уже до чотириста.
— А ти невітцївська дитино, е! — сказав старий своїм звичайним, троха носовим голосом, — а ти що робиш?
Малий Мирон аж зверг ся і обернув залякані оченята на старого Рябину.
— Та ти землицю сьвяту бєш, е? Ти не знаєш, що землиця наша мама? Дай сюди той бучок!
Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.
