менї брошуру другого дня і кинув її на стіл з обуренєм.
— Хоче ся вам псувати собі смак і жолудок такою мерзотою! — крикнув він. — Се не поезія, не вірші, а якесь дрючє повязане по парі.
Я сказав, що на віршову форму не треба вважати; сеж віршував ґраматик, не поет, треба брати саму річ.
— Дайте менї спокій з тими червоношкірими! — кричав він, мішаючи Індусів з американськими Індіянами. — Можна здуріти слїдячи за шаленими скоками їх фантазії. Жаль менї вас, що вам се подобає ся. Нїчого з вас не буде.
Так само він не міг набрати смаку до середньовікової нїмецької поезиї, до Піснї про Нібелюнґів, до рицарських епопей та романів — розумієть ся, з виємком Дон Кіхота. Його вдача була реалїстична, любила ясність красок і простоту лїнїй. Гомер і Шекспір, Дон Кіхот і Вальтер Скот, Ґете і Шіллєр, а особливо Діккенс, то були його улюблені письменники.
— Тих держіть ся! — повторяв він менї нераз. — Від них учіть ся не лише писати, але головна річ — бачити! Бачити те, що довкола вас дїєть ся, що вас окружає. В баченю, в оцї головна штука. Ту саму річ можна бачити ріжними очима і вона зробить ріжні вражіня. А найбільша часть людий, то
