Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/163

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 151 —

слїпі овади: не бачуть того, з чого ссуть кров. Ходять по сьвітї на помацки, як по темнім лїсї. А прочитає в книжцї опис сходу сонця або опис вечера або бурі, тай ахає дурень: „Ах, яке то гарне!“ Очевидно сам своїми слїпаками нїколи того не видїв і своїм курячим мізком не міг відчути того, що бачили його слїпаки. От чим великі ті письменники, особливо Діккенс. Се Колюмби свойого рода: вони відкривають нам нові сьвіти, нові Америки скрізь довкола нас, уміють у найпростїйшій, найбуденнїйшій річи показати нам щось нового, нечуваного й несподїваного.

Не диво, що отакими горячими промовами Лїмбах впливав на виробленє моїх лїтературних поглядів та замилувань більше, нїж се могла чинити шкільна наука, майже наскрізь шабльонова та формалїстична. Правда, й у Лїмбаха не було ясного та одноцїльного погляду; безпосередно поруч з такими поглядами, як наведений висше, у нього межували такі думки, що поезія і загалом беллєтристика повинні займати ся „висшими“ темами і навіть найнизші, найбуденнїйші предмети „ублагороднювати“. Він над усї роди поезії цїнив драму, розумієть ся, писану ямбами, на взір Шекспіра або Шіллєра, найрадше історичну або таку, де поет зумів поставити свій предмет на висшім пєдесталї, дати йому глубшу, симболїстичну чи аллєґоричну підкладку. Він нераз цї-