Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/164

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 152 —

лими годинами з захватом розсновував перед нами аллєґоричні толкованя „Фауста“, „Вільгельма Теля“ та „Іфіґенїї в Таврії“, і часто договорював ся до думок зовсїм суперечних з тими реалїстичними та раціоналїстичними поглядами, які з таким самим запалом виголошував перед годиною.

— Пане Лїмбах, — скаже було дехто з молодих його слухачів, — то ви твердите, що се правда?

— Алеж очевидно правда.

— А перед годиною ви твердили те й те зовсїм суперечне з сим.

— І тамто правда! — каже не задумуючись Лїмбах.

— Як то, й одно й друге?

— А так.

— Алеж одно перечить другому,

— То в нашім курячім мізку перечать ся наші власні глупі понятя. В природї, в дїйсности нема нїякої суперечности, а властиво мілїони суперечностий ходять собі рука в руку і сьміють ся з нас.

— Ну, в природї — нехай собі! Але в вашій голові як воно годить ся се з тим?

— Я не Beschwichtigungshofrat! Я не маю обовязку мати все в згодї, — відріже було Лїмбах. — Я з нїякою думкою, з нїяким поглядом шлюбу не брав. Завсїгди говорю так, як менї виходить з контексту. Вийде раз так,