ґонихи. Нї, волю Діккенса. Тамтой і забавить і пострашить, а сей мов розбійник вирветь ся чорт зна відки, і хапає за горло й дусить. І по що? За що? Що я йому винен?
Ще від дрогобицьких часів Лїмбах живо цїкавив ся моїми лїтературними пробами; не диво, що зацїкавив ся й тепер.
— Що нового пишете?
Я відповів йому, що задумав у рядї дрібних нарисів та сцен змалювати ту частину галицької суспільности, яку встиг доси пізнати.
— Machen Sie aber mich nicht unsterblich! — зажартував він сьміючись. А потім додав:
— Ну, покажіть, як ви берете ся до сього. Хочу бачити, що ви переняли від отсього пана Зо́ля. (Не знаю чому, може зі своєї вродженої нелюбови до Французів Лїмбах завсїгди називав Золю якось ущипливо „пан Золь“, мабуть покриваючи тою ущипливістю симпатію, яку в глубинї душі почував до сього письменника).
Найблизшим разом я принїс і прочитав Лїмбахови свою „Лесишину челядь“. Початок подобав ся йому.
— Гарно, гарно, — буркотїв. — Є певна мельодія, є й плястика, і невеличкий чутєвий підклад. Ну, ну, далї!
Але коли я дочитав до кінця, він зморщив брови.
