не поспішаючись, за порядком узяв ся розвязувати його. Міхоньский ходив на пальцях по клясї і любував ся.
— Добре! — сказав він, коли робота була зроблена. — Добре, дуже добре. Сїдай на місце!
Борис поклав крейду й губку і сїв.
— Гов! — скрикнув нараз Міхоньский, немов нагадавши собі щось. — Борис Граб! А скажи но ти менї, хто найбільший дурень у тій клясї?
— Я — сказав Борис не надумуючись.
— Для чого?
— Бо дав слово прийти до пана професора, а не прийшов.
— А чому не прийшов?
— Бо… бо… бо…
Борис запняв ся, почервонїв по самі вуха — і розплакав ся.
— Ага, бачиш! — сказав Міхоньский. — А на другий раз не будь дурнем і приходи.
— Прийду.
Від того часу Борис почав вільними хвилями ходити до Міхоньского. Той зразу мусїв освоювати його, добротою і ласкою з'єднати собі його повне довірє, а потім узяв ся „цівілїзувати“ сього дикуна. Почав від того, що навчив його порядно ходити, просто, не перевалюючись з боку на бік, з піднесеним лицем, навчив кланятись, сїдати, навчив тої акуратности й економії у всїх рухах, словах і поступках,
