бігом та закрутами тої стежки, не богато зважаючи на цїле поле. Правда?
— Правда.
— Читаючи другий раз ти вже бачив, що ся стежечка, то не головна річ. Ти звернув увагу на цїле поле, на його ґрунт, на те, що на ньому засїяно. Так?
— Здаєть ся, так.
— Бачиш. Та доси ти студіював Одиссею, що так скажу, плянїметрично, як одну площу, на якій стоїш і сам. Ти не пробував — і не міг — піднести ся висше, над неї, оглянути її не як площу, а як річ відрубну, заокруглену в собі, як окремий сьвіт надїлений власним рухом, власним житєм. Се був би, що так скажу, стереометричний погляд. Ну, та на се ти ще за молодий. Маєш час. Колись, по матурі, або ще пізнїйше, як війдеш у своє власне, практичне житє, як попробуєш і для себе сотворити свій власний матеріяльний і духовий сьвіт, тодї попробуй також іще раз прочитати Одиссею. Тодї побачиш ту нову її сторону. Даси менї слово, що зробиш се?
— Дуже радо.
Міхоньский стиснув хлопцеви руку.
— А не забудеш?
— Нї, не забуду.
— І затям собі мій дезідерат: при читаню всякої книжки від плянїметричного способу баченя доходити до стереометричного. Я знаю,
