що одержав незвичайно широку осьвіту і готовив ся мабуть для далеко виднїйшої наукової карієри, нїж карієра бідного ґімназіяльного „бельфера“ в галицькім провінціяльнім містї, і що якась незвичайна катастрофа викинула його з колїї і прогнала в сьвіт. Загнаний обставинами в глухе галицьке місто, не маючи надто щастя в родинї, хоча мав молоду і незвичайно вродливу та веселої вдачі жінку і миленьку, гарну як ангелик донечку, він чув потребу хоч якої будь духової, свобіднїйшої і шкільним реґуляміном не прописаної роботи, і вдоволяв сю потребу працею над ширшим, свобіднїйшим розвиванєм бодай одного, найздібнїйшого та найхарактернїйшого — як йому бачилось — із поміж своїх учеників.
Але на розвою тїла й розуму не кінчилась виховуюча дїяльність Міхоньского; розвій моральної істоти чоловіка займав у нього трохи чи не найважнїйше місце. Правда, моральність розумів він далеко ширше й гуманнїйше, нїж її розуміють звичайно ґімназіяльні вчителї та шкільні реґуляміни. На всїх протоколах ґімназіяльних конференцій, де виключувано учеників за гру в карти, піятики і зносини з дївчатами, стояло імя Міхоньского в числї тих, що голосували против виключеня, і то звичайно такий голос подавав він сам один.
— Я не похваляю тих поступків — говорив він, — але одно те, що вони все таки не
