річку, тай нараз зупинив ся. Богато разів уже він переходив через річку, тай нїчого, а тепер нараз нова поява впала йому в очи. Він стояв як раз проти сонця і дивлячи ся в воду, побачив нараз замісь плиткого дна, камінчиків і мягких зелених пачосів водоросту — одну бездонно глибоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всьміхає ся до нього, і зупинив ся. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взяла ся нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присїв. Однаково, — тілько при беріжку видно знайомі камінчики тай чути звичайний любий журкіт води на бродї. Він повернув ся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий як був. Се відкритє і втїшило і здивувало його. Він почав повертати ся на всї боки, пробуючи і втїшаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсїм забув!
І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись то повертаючись над бродом, але лїзти в воду все якось не сьмів. Усе здавало ся йому, що ось-ось серед плиткого, камінчастого броду земля розскочить ся, і зїне бездонна, блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в нїй мов трісочка кинена в глибоку темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, як би не був надій-
