насуває ся йому нї з відси, нї з відти. — Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть… Що то таке, що я тото чую?
Йому здає ся, що все те чоловік дїє ротом, і видить і слухає. Рознимає рот: так і є, видно все, чути все…
— А може нї? Може очима?
Зажмурює очи. Ов, не видно нїчого. Рознимає: видно й чути. Зажмурює знов — не видно, але чути.
— Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? Знов рознимає і затулює рот — чути! Далї очи — все чути. Аж ось прийшла думка — заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нї кудкудаканя курий, нї кевканя канї. Віднимає пальцї — чути кудкудаканє, а шуму нема. Другий раз — те саме.
— Що се таке? — міркує сам собі Мирон. — Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудаканє, а пальцями чую шум! Аякже, аякже.
Пробує раз і другий — так, зовсїм так!
А коли поприходили женцї на полудне, він підскакуючи біжить до батька.
— Татуню, татуню! Я щось знаю!
— Та що таке, моя дитино?
— Я знаю, що чоловік очима видить.
По батьковім лицї перебіг усьміх.
— А вухами чує кудкудаканє, а пальцями шум.
