Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/26

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 14 —

скаже. Нї відси нї відти здає ся йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всї будуть сьміяти ся, ще й мама насварять. Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка як нїс її від рота до миски, так таки застила в повітрі враз із рукою. Очи недвижно вперли ся в пустий простір, а далї мимовільно зупинили ся на образї Матери Божої, що висїв на стїнї; губи тілько рушають ся, мов щось шепчуть.

Слуги побачили се, ззирнули ся поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дївка-служниця шепнула навіть до старого Івана:

— Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.

— Ба, не знати, — почав звільна Мирон, — чому тото сьвята Матїнка дивить ся, дивить ся, а капусти не їсть?…

Бідний Мирон, хоть і як мучив ся, не міг нїчого лїпшого придумати, може для того, що його на силу заставляли думати „так як люди“.

Сьміх, регіт, звичайна нагана матери враз із „туманом вісїмнацятим“, — бідний Мирон заплакав.

— Та щож, коли я не вмію мислити так, як люди! — сказав він обтираючи сльози.