— Але бо ти, Грицю небоже, нїчого не вважаєш, — крикнув на нього професор і покрутив його за вухо, так що Грицеви мимоволї аж сльози стали в очах і він так перепудив ся, що довгий час не тілько не міг уважати, але й зовсїм о́-сьвітї не тямив. Коли нарештї отямив ся, хлопцї вже починали читати склади на подвижних табличках, які розкладав і складав професор. Вони невтомимо по сто разів співучими голосами повторяли: „а-ба-ба-га-ла-ма-га“. Грицеви, не знати чому, дуже се сподобало ся, і він почав своїм пискливим голосом на випередки кричати: „а баба галамага“. Професор уже готов був узнати його дуже пильним і здібним хлопаком і хотячи ще лїпше переконати ся про се, переставив букви. Несподїваним способом він виставив перед учениками букви „баба“, але Гриць, не дивлячи ся на них, а тілько на професора, тонким співучим голосом крикнув: „галамага“. Всї зареготали ся, не виключаючи й самого професора, тілько Гриць здивований оглянув ся і знов на голос сказав до свого сусїда: „Цому не клицис галамага?“ Аж тодї бідолаха стямив ся, коли професор потягнув його за понятливість різкою по плечех.
— Ну, а чого тебе там у школї навчили? — спитав батько, коли Гриць у полудне вернув до дому.
