непонятливости, чи в кепськім навчаню професора, сего не знати; то тілько певно, що крім Гриця таких „туманів вісїмнацятих“ між тогорічними школярами було 18 на 30 і всї вони підчас того шкільного року заєдно робили собі блискучі надїї, як то буде гарно, як вони увільнять ся від щоденних різок, позаушників, штурканцїв, „пац“ та „попідволосників“, і як покажуть ся знов у повнім блиску своєї поваги на пасовищі.
А вже хто як хто, а Гриць запевно найбільше і найчастїйше думав про се. Проклятий буквар, що його він за час цїлорічної натуги над науковими питанями пошарпав і пофалатав трохи не на сїчку, прокляте „а баба галамага“ і прокляті професорські причинки та заохоти до науки так надоїли йому, що він аж вихуд та поблїд, і ходив увесь час мов сновида. Наконець змилував ся Бог і післав місяць липень, і змилував ся батько та сказав одного ранку:
— Грицю!
— Га? — сказав Гриць.
— Від нинї вже не підеш до школи.
— Ба, — сказав Гриць.
— Здійми чоботи, капелюх і ремінь, треба сховати про недїлю, а ти запережи ся личком, візьми лупку на голову, та жени гуси пасти.
— Ба! — сказав радісно Гриць.
