Сторінка:Іван Франко. Малий Мирон і иньші оповіданя (1903).pdf/53

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 41 —

не йде професор. Иньші, сьмілїйші ходили по клясї, били ся, тручали ся поміж лавками, мазали ріжні дива крейдою на таблицї і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замісь губки. За олівцем нїхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сїв на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слїдуючої години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру, і весь затремтїв — не знаю, чи з радости, чи з якоїсь неясної трівоги.

Ось і професор прийшов, почала ся наука. Нїчого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почав ся по давньому, про оловець нїхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаю ся довкола і тремчу, мов злодїй над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.

Але нїхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчать ся, сваволять і товчуть ся по давньому.

Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближуєсь до мене.

— Ов, ти видно нинї рахунків не вмієш; то то будеш у шкіру брав! А ще як менї скаже професор бити, ну, май ся гаразд, небоже!

Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона, і любить