панів батько давнїйше, кажуть, був богатий чоловік, але великий огонь та всїлякі иньші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось бояв ся його і вважав його жорстоким чоловіком. За то малий Степан весь удав ся в матїр, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому то нераз стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавити ся з ним. Правда, ми нераз і сварили ся, як звичайно дїти, але нїколи не на довго. Я, горячійший до сварки а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин — а Степан, усе однаковий, усьміхав ся так любо, немов хотїв сказати:
— А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!
Але тепер, по що я тепер розгнївав ся на Степана? Та нї, я чув добре, що я зовсїм навіть не розгнївав ся на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болїв мене якось, вертїв у моїй дитинячій груди. Я стидав ся чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіня остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули з далека дотик олівця, тодї
