тонкі, що ледво їх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.
— А що, вже? — кричить професор і обертаєть ся до мене.
— Ще… ще нї, — відповідаю я і обливаючись холодним потом берусь писати 5, розумієть ся, знов після власної методи, с. є зачинаючи з долини.
— Що, що, що? — скрикнув професор і прибіг близше до мене, — як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрожача рука дотягала штриха на таблицї. Пятка подабала радше на Ґ, нїж на круглочереве, гребенясте 5.
— Ах ти поросяча почеревино! (звичайний титул, яким професор іменував школярів), — то ти не знаєш, як пишеть ся 5?
І не ждучи відповіди на се питанє, професор одною рукою вхопив зі столика широку ленїю, а другою мою руку, з якої вилетїла крейда, і голосний ляск залунав по клясї. Долоня моя налила ся кровю і стала якась нїби грубша, а по під шкірою немов мурашки забігали. Я, з малу твердий на біль, не заплакав, тілько скривив ся.
— То ти не знаєш, як писати 5? Не видїв, як я писав? А диви, як пише ся 5, — от так! — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав на сам перед на таблицї величезну пятку, а відтак на моїм лицї такуж саму
