Степана стрясав і здавлював трицять дитинячих серць у клясї, витискав новий крик болю і розпуки з груди Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! — що дїяло ся в менї підчас тих страшних хвиль, які чутя перелїтали по моїм тїлї, який біль проникав мої сустави, які мисли шибали по голові. Та нї, — мислий не було нїяких! Я сидїв холодний, задубілий, мов камінь! І тепер іще, по шіснацятьох лїтах, коли нагадую ту хвилю, бачить ся менї, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тїмю, і що будь таких хвиль багато в моїм дитинстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кождій низшій школї нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично й духово дїти, котрих нерви від маленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шістьох лїт задурила професорська дісціплїна.
В кінцї стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотив ся на поміст. Професор, червоний мов бурак, кинув різку і сїв на крісло, з котрого іно-що скотив ся Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цїлій клясї було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.
— Не встанеш ти? — прошепотїв професор, копаючи його ногою в бік.
