я був радував ся такому випадкови! Але так не стало ся, — та й не до того було школярям.
Скоро лиш із кляси та з професорського подвіря, всї обступили ще хлипаючого Степана і почали його розпитувати, як і де загубив він оловець, який то був оловець; деякі голосно відказували на професора, иньші жалували Степана і говорили йому, аби конче пожалував ся татуневи.
— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що менї тепер та-атуньо скажуть! Іно що менї поза-авчора купили в містї, а я-а загубив. Ой-ой-ой! — заплакав бідний хлопець, що бояв ся вітця не менше, як професора.
— Та не плач, дурний, не бій ся, — потїшали хлопцї, хоть певно нї один із них не рад би був бути в Степановій шкірі.
— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. — Та вони мене за-абють за оловець! Шість кре-ейцарів, кажуть, заплатили за нього в містї… А як менї, кажуть, де загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!… Ой, ой, ой!…
Я не міг слухати тої бесїди. Кожде Степанове слово кололо мене, мов бодяки. Я побіг швидко до дому, весь дрожачи, блїдий і задиханий.
— О, ти вже певно десь бив ся з хлопчисками! — крикнула при моїм входї на мене тїтка, — що такий приходиш задиханий, як той