пес гінчий! Ах, ти драбе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосьвітенна!
Тїтка була ще дївчина двацяти кількох лїт віку. Вона була „дуже добра“, — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив нїколи „дармо хлїб їсти“ і якому нїколи не хибло слів.
Я повісив торбу з книжками на кульцї і сїв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сїв коло стола і взяв книжку, не по те, щоб учити ся, що там на завтра було завдано, — де менї було до вченя! Я сидїв над книжкою, мов пень, і сотий раз прочитував усе одні й ті самі слова, не тямлячи, що читаю і до чого се йде. Я силував ся не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунули ся менї на думку, проймали мене холодом, гризли і турбували, мов грішника згадки про давнї проступки. Я так бажав, аби раз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я бояв ся поглянути на торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, і не оловець, а гадина.
Як я перемучив ся, поки настав вечір, не буду розказувати. Які страшні сни снили ся менї в ночи, як я кричав, утїкав нїби, ховав ся, як за мною бігали та лїтали ящірки з острою мордою і з великим написом „Mittel“ на хребтї, як мене кололо тернє з жовтою бли-
