скучою корою і шестигранними кільцями, затемперованими при кінцї, — се також нехай тоне в криницї забутя. Досить того, що вставши рано я був мов збитий або зварений у поливанницї, а тїтка в додатку насварила на мене, що я всю ніч метав ся та верещав, не даючи їй спати.
Рано, заким іще я пішов до школи, вуйко приходить із села і скинувши грубі, суконні рукавицї з рук, зачинає розповідати про ріжні сїльські новини.
— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питанє страшно перепудило мене, немов би хто обілляв мене окропом.
— Та… та… та…, каже, що десь за… за… за…
— Що ти, говорити не вмієш, чи що? — крикнула з боку тїтка. — Ну, та що там такого стало ся із Степаном? — запитала вуйка.
— Та так вам його вчора професор збив за якийсь оловець, що ледво живий прилїз до дому.
— Та який оловець?
— А во, купив йому отець у понедїлок оловець, а він учора загубив. Професор пяний, тай нуж хлопця бити, нїби він тому що винен. Чуєте, ледво бідний хлопчиско до дому долїз. А тут іще прийшов тай повідає, а ста-
