рий медвідь сказив ся са бий дитину! За волося, та під ноги, та обцасами!… Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлїв, ледво водою віділляли, тепер, кажуть, лежить, рушити ся не може ! Що то, так дитину скатувати!…
Ще вуйко не скінчив, коли я розплакав ся в голос і перервав його бесїду.
— А тобі що? — спитав вуйко зачудуваний.
— Чи ти вдурів, хлопче, чи що? — крикнула тїтка.
— Я… я… я… — пролепотїв я плачучи, але хлипанє не дало менї докінчити бесїди.
— Ну що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я… знайшов… Степанів оловець!
— Знайшов? Де? коли?
— Вчора, перед школою на снїгу, — проговорив я вже сьмілїйше.
— Ну, і чомуж ти не віддав Степанови?
— Я не знав, що то його, а він не допитував ся.
— А потому, по школї?
— Я… я бояв ся.
— Бояв ся? Та якого дїдька лабатого? — спитала тїтка, але я не відповів нїчого на те питанє.
