Малий Мирон один сидить спокійний, майже веселий у лавцї. Він дивує ся, чому се нараз так тихо стало в клясї, коли один смільчак, висланий на корідор на звідини, вбіг до кляси і крикнув: „Валько прийшов!“ В тій самій хвилї тихо стало в клясї. Малий Мирон не знає ще пана Валька. Він іно що прийшов із сїльської школи, батько записав його до другої нормальної кляси у отцїв Василіян, і нинї перша година красного писаня. І хоть на селї він у писаню був дуже слабий, не вмів нї пера відповідно взяти в руку, нї вивести гладко та рівно одного штриха, — то все таки він дитина, не йому журити ся наперед тим, чого ще не знає. Він здивував ся, чому се нараз так тихо стало, але про причину не сьмів допитувати ся нїкого зі своїх сусїдів — він же з ними доси дуже мало знайомий. Тай зрештою його се й не богато обходило. Серед тої, для иньших страшної й трівожної тиші, він тим вигіднїйше віддав ся найлюбійшому занятю — думкам про свою рідну сторону. Не можна сказати, аби він тужив за нею: він знав, що що понедїлка побачить і батька й матїр. Він тілько думав собі, як то гарно буде, як колись, лїтом, приїде до дому, буде міг знов свобідно бігати по пастівниках, сидїти над річкою або бродити по нїй за ковблями; се були думки радше веселі, ясні, блискучі, а не тужні, не жалібні. Малий Мирон роскішно ниряв у тій красотї
