На ново зареготала ся кляса, всьміхнув ся Валько, але зараз же заво́рсило ся його лице, він обернув ся до остатної лавки, де сидїли самі найбільші і найдужші хлопцї і крикнув:
— Ану, дайте но йому!
Жидок затремтїв цїлим тїлом і зале́бонїв щось, але швидко прискочили до нього два товариші-посїпаки, і повели на ґрадус. Тихо стало в клясї. Замісь сьміху блїдість виступила на всїх лицях, — тілько болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стїн Василіянського манастиря.
— Досить із нього! — сказав Валько, і Йонка хлипаючи пішов на своє місце.
Сповнивши се високо педаґоґічне дїло, Валько почав знов свій обхід по клясї і знов посипали ся удари його тростинки по плечех та по руках бідних хлопцїв.
Яке вражінє зробила цїла ота наука на Мирона, сього сказати годї. Він раз-у-раз дрожав, мов у лихоманцї; йому шуміло в ухах і крутило ся в очех, мов серед бурі. Йому так і мерещило ся, що й його не мине ота буря, що кождий удар страшного вчителя паде на нього. Написані слова й стрічки скакали перед його очима, надували ся і переплутували ся, виглядали ще поганїйше, нїж були на правду. Він і сам не знав, коли перестав писати, — сїра паволока стояла перед його очима.
