цияльно іменований цензором, бо се залежало від нового ґосподаря кляси.
Ось заголосив плаксивим голосом дзвінок оповіщаючи початок години, залопотїли в корідорі поквапні кроки якихось запізнених школярів, почули ся якісь крики, стуканє дверима, і в клясї залягла тиша. Чути було клекіт торгового дня на близькій торговицї, пискливі окрики Жидків: „Сьвіже сьи́ріки!“ квик поросят та скрип бойківських немазаних, щиродеревляних возів, які славились тим, що в них нема анї одного цьвяшка зелїзного. Дїти в клясї вже не важились говорити голосно анї ходити з лавки до лавки; де-де чути ще веселі шепти, притишене хихотанє, шелест перевертаних книжок; лише цензор Заяць міреним кроком ходить по серединї та глядить, чи всї сидять у такім порядку, як він посадив їх.
— Книжки під лавку! Руки на лавку! — командує він — Пст! Тихо! Ідуть уже!
Чути в корідорі голосне, мірене стуканє кроків, і то не одної, а двох пар ніг. Близше, близше до дверий нашої кляси… ось нараз відчиняють ся двері. Входить наперед заживна постать ректора о. Барусевича, з круглим, пухким, але поважним лицем, а за ним висока, худа, дошковата фіґура з широким, видовженим якось наперед, мов конячим лицем, чорним мов щітка наїженим волосєм, низьким чолом, широким ротом та недбало виголеним підборідєм,
