Цю сторінку схвалено
II.
— Ну!
Се було перше слово, яке ми почули з уст о. Телесницького. Ми зирнули на нього. Стояв на ґрадусї, високий, тонкий, мов віха на окопі; поли його довгої ряси розвернули ся і під нею видно було чорні, брудні штани впущені в високі холяви чобіт. І хоча голос його був якийсь прикрий, горляний, і хоча в його лицї не видно було анї слїду веселости, то про те ми, упереджені про його гумористичну вдачу, всї в один голос зареготали ся радісним, дитячим сьміхом.
Лице о. Телесницького почервонїло. Він зирнув по собі, закинув полу своєї реверенди, а потім зирнувши остро по клясї озвав ся:
— А то що? Чого сьмієтесь?
Ми затихли.
— Хиба я вам позволив сьміяти ся? Хто вам позволив сьміяти ся? — допитував він остро позираючи по клясї.
