Ми мовчали, але не почували страху. Після веселих годин о. катихита, на яких бувало повно жартів та сьміхів, ми не вірили, щоб новий учитель міг уважати наш сьміх якимось злочином.
— Я тут ґосподар кляси! — мовив він з повагою, яка декому з нас могла видатись навіть дуже гумористичною. — Памятайте собі. На моїх годинах маєте лиш тодї сьміяти ся, коли я вам скажу, і тодї плакати, коли я вам скажу. Розумієте?
Дехто в клясї всьміхав ся.
— Halt! Ти там! Як називаєш ся? — скрикнув о. Телесницький до одного такого сьміхуна.
Ученик сказав своє імя й прозвище.
— Ти чого сьмієш ся?
— Я не сьмію ся.
— Як то нї? Адже я бачив.
— Я нехотячи.
— Нехотячи? Ну, сїдай! А на другий раз пильнуй своєї „хотячи“, бо я заставлю тебе нехотячи й заплакати.
Почав ся звичайний порядок першої години: укладанє катальоґа, знайомленє вчителя з учениками, розсаджуванє по місцях. О. Телесницький зрештою що до сього остатнього пункту на разї приняв розсадженє доконане цензором Заяцем, при чім затвердив його також на цензорстві.
