Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 39 —

— Пане, — скрикнула встаючи з за стола, — таке питанє сьвідчить про низький спосіб мисленя.

— Алеж татку, як можете в подібний спосіб забувати ся! — поспішно докинув доктор, бачучи, що Целя поспішає до дверий.

Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй сьвітличцї. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справдї образити ся. Болїли її тілько цинїчні шпиганя в загалї на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тїшило її потроха й те, що доктор у тім питаню станув нїби по її сторонї. Сама не знала, чому сей, хоч і дуже слабенький вираз співчутя справив їй якусь полехкість. Успокоївши ся троха встала і пішла на лєкцію.

— Але татку, — сказав по відході Целї доктор, закурюючи папіроса, — справдї не розумію, що маю думати…

— Про що?

— Доси вважав я тата чоловіком, який нїколи не забуває про форми товариської чемности.

— Ну, ну, ну, пан син починає моралїзувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючи ся на кріслї. — Нехай тілько пан син покине ту ролю, бо вона йому дуже не до лиця!