— Пане, — скрикнула встаючи з за стола, — таке питанє сьвідчить про низький спосіб мисленя.
— Алеж татку, як можете в подібний спосіб забувати ся! — поспішно докинув доктор, бачучи, що Целя поспішає до дверий.
Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй сьвітличцї. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справдї образити ся. Болїли її тілько цинїчні шпиганя в загалї на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тїшило її потроха й те, що доктор у тім питаню станув нїби по її сторонї. Сама не знала, чому сей, хоч і дуже слабенький вираз співчутя справив їй якусь полехкість. Успокоївши ся троха встала і пішла на лєкцію.
— Але татку, — сказав по відходї Целї доктор, закурюючи папіроса, — справдї не розумію, що маю думати…
— Про що?
— Доси вважав я тата чоловіком, який нїколи не забуває про форми товариської чемности.
— Ну, ну, ну, пан син починає моралїзувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючи ся на кріслї. — Нехай тілько пан син покине ту ролю, бо вона йому дуже не до лиця!
