Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/48

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 40 —

— Нї, татку, — сказав доктор з непохитним супокоєм, — я справдї не пізнаю вас. Тратите власть над собою. Починаєте бачити те, чого нема. Менї й не снило ся моралїзувати, але бачить ся, що сама делїкатність вимагає, аби татко поводив ся з нею прилично.

— А коли я маю в тім свою цїль, аби власне так із нею поводити ся?

— Свою цїль? — спро́вола повторив доктор. — А то яку?

— Се вже моя річ. Я прецїнь тебе не питаю ся, яку ти маєш цїль услугуючи їй при обідї, потакуючи її словам, не зводячи з неї очий і цїлуючи її руки.

— Яку… я… маю… цїль? Що се таткови снить ся? Якуж таку цїль можу мати?

— Се мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і менї мати свою. Впрочїм хто знає — додав старий насьмішливо прижмурюючи очи і колишучи ся в кріслі — чи остаточно наші стежки не зійдуть ся до купи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемности, не буде найлїпшим твоїм союзником?

Доктор з зачудуванєм влїпив зір у батька. Починав пізнавати його з такого боку, якого доси й не догадував ся, з боку більш анїмального нїж людського. Йовяльний усьміх, що сьвітив ся на устах сего чоловіка, в його очах