Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/74

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 66 —

було потрібно, досить, що замісь затерти слїди своєї легкомисности, сама через неї наложила головою.

— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя, а її жива уява підхоплювала кожде слово Грозицької і перетворювала його на живі картини, страшенно виразні і пластичні. Вона бачила Ольгу, яка крім своїх прегарних очий зовсїм не визначала ся вродою, на таємних сходинах з улюбленим; уявляла собі, як спонукана своїм горячим темпераментом і його пестощами та намовами вона хвилю тратить з очий границю, через яку обовязковий суспільний порядок не позволяє переходити безкарно… Але найживійше, аж до почутя фізичного болю вона уявляла собі її муки, коли розбила ся надїя на скору направу зробленої похибки, коли улюблений зрадив її, а рівночасно звільна але з неохибною певністю заповідали ся наслїдки хвилевого забутя. Тепер тілько почала Целя розуміти цїлий душевний стан своєї приятельки в останнїх часах, її вічну задуму і смуток тої невгомонної вперед щебетушки, часті і наглі зміни в її гуморі, незрозумілу дразливість, безпричинові скоки від сьміху до слїз або напади дивної якої мрійности, якої у неї давнїйше не бувало. Сльози силоміць тисли ся до очий Целї і дусили її в горлі, коли нагадала, як часто Ольга, особливо в остатнї днї, засївши з нею десь у кутику, шепотом, швидко,