Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/102

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 90 —

Спориш кинувсь уважно оглядати штаби на печи, крати та окови при вікнах і дверех — нїде анї слїду пилованя. А прецїнь же те гарчанє трівало так довго, було таке виразне, що оманою не могло бути нїяким сьвітом. З тяжким серцем, згорблений і похилений нїби під якоюсь великою тяготою вийшов ключник із казнї, замкнув її і повільним кроком віддалив ся, що хвиля стаючи й надслухуючи. Та гарчаня вже не було чути. Вся решта ночи проминула спокійно.

Спокійно! Те що сеї ночи дїяло ся в душі Спориша, було подібне скорше до бурі, що валить усякі запори і вириває дерева з корінєм, нїж до спокою. В памяти старого вояка під впливом внутрішньої грижі та невиясненої подїї віджили всї віруваня та Бог зна коли чувані оповіданя про духів та привидів, якими кормила його молодість пережита під сїльською стріхою, яких і потім у війську наслухав ся не мало. Те, що до недавна відскакувало від його здорового розуму, здорової вдачі та чистого сумлїня, мов від сталевого щита, тепер штурмом здобувало становище і не знаходило відпору. Спориш не сьмів уже сумнївати ся, що чув надземний голос, що се Панталашина рука виконувала те гарчанє, що се дух Панталахи покутує на місцї своєї передчасної смерти і мстить ся на свойому вбійцї. Стоячи на кінцї корідора Спориш у-перве зі смертель-