Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/103

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 91 —

ною трівогою зирнув у його бездонно глибоке, темне гирло, немов лякаючись, що на тлї тої темноти в найблизшій хвилиночцї побачить якийсь страховинний привид, що всю кров у його жилах від разу зітне на щирий лїд. За кождим шелестом дрож його пробирала, а все таки сто разів страшнїйшою від усякого шелесту була для нього та мертва, глуха тиша, що залягала вязницю. Навіть вояк, сплячи біля нього на пацї, не хропів, але віддихав так тихо й нечутно, що переляканий Спориш наблизив вухо аж до його лиця, бо в одній хвилї йому в душі мигнула думка, ануж той вояк, почувши те зловіще гарчанє, тут таки вмер із переполоху? Та коли по кількох годинах вояк пробудив ся і Спориш запитав його, чи він не чув чого, вояк преспокійно відповів:

— Нї, Богу дякувати, не чув нїчого.

— Бій ся Бога, Споришу, чоловіче, а ти як виглядаєш? — крикнув другого дня рано один дозорець, приходячи до служби.

— Що? я! А як же маю виглядати? — мовив Спориш зміненим, розбитим голосом.

— Як з хреста знятий! — мовив дозорець і аж руки заломав. — Згорбив ся, лице твоє пожовкло, очи запали глибоко в голову. Що тобі стало ся?

— Алеж нїчого, нїчого! — мовив Спориш махаючи рукою. — Так тобі здаєть ся. Менї нїчого не хибує.