лиш його взяв собі на зуб, то що має давати почути себе комусь иньшому?
В часї вечірного обходу по казнях Спориш якось несподївано кинув оком на Прокопа і аж затрусив ся зо страху.
Лице ідіота було страшенне, мало такий дикий, на пів кровожадний я на пів переляканий вираз, що ключникови аж мороз пробіг по тїлї. Пригадав собі людове віруванє, що дїти й звірі бачуть нераз духів тодї, коли дорослі люди не бачуть нїчого. Чиж мав би й Прокіп?… Але нї, нї, то не може бути! Та про те ключник не мав сьмілости анї словечка промовити до Прокопа, лише вилетїв із казнї мов облитий окропом і ледво міг тремтючими руками позамикати колодки та ретязї.
Скінчивши обхід по казнях ходив якийсь час по корідорі, силкуючи ся до руху, дожидаючи, що буде далї. Не було нїчого. Та ледво зупинив ся на кінцї корідора супротилежнім від того, в якому стояв вояк, коли нараз почув ся новий зловіщий гаркіт:
— Гррр, гррр, гррр!
Прошиблений неописаною трівогою ключник видав із грудий глухий окрик і пустив ся що духу бігти в супротилежний кінець корідора, до вояка, що щось там нишпорив у своїй торнїстрі. По його окрику гарчанє зараз утихло.
