Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/111

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 99 —

тїла переляканого Прокопа, але нїчогісїнько підозреного знайти не здужали.

Полишено на корідорі військовий пост, а ключника заведено до стражницї і положено на голих дошках тапчана. Лежав нїмий, з очима в стовп і раз у раз порушував устами, неначе з кимось незримим провадив якусь нечутну для людського вуха розмову. Над раном заснув, але сон його був неспокійний, горячковий. Що хвиля Спориш кидав ся, скреготав зубами, бив руками по дошках. Недавну блїдість замінили горячкові румянцї, голова і все тїло його були мов у огнї.

Дали знати директорови про ключникову хоробу. Директор прибіг до стражницї, приступив до безтямного ключника і доторкнувсь його рукою, немов хотїв його збудити. Та в тій хвилї Спориш кинув ся що сили на тапчанї і з виразом найбільшої трівоги, завертаючи кровю набіглими очима знов закричав:

— Панталаха! Панталаха!

І знов утих. Більше не можна було з нього видобути нїчого. Покликаний із тюремного шпиталю лїкарь сконстатував запаленє мізку і велїв зараз перенести Спориша до шпиталю, висловлюючи при тім сумнїв, чи вдасть ся йому пацієнта в такім поважнім віцї привернути до здоровля.

В шпиталї Спориш під впливом зимних компресів на пару хвиль прийшов до памяти