Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/114

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 102 —

Чиж мала би се бути омана, виплив роздразненої уяви самого Спориша? Але з оповіданя небіщика директор зрозумів, що коли Спориш уперве почув те гарчанє, був іще здоров і зовсїм не надїяв ся нїчого подібного. Можливе було припущенє, що Спориш помилив ся в казнї; можна було догадувати ся, що почувши про те, що стало ся, винуватий вязень міг подати небезпечний знаряд до иньшої казнї і для того директор наказав зробити ревізию у всїх казнях і у всїх арештантів за покотом. Ревізия не виявила нїчого, а поперед усього важне було те, що настараннїйші оглядини всїх крат і штаб не виявили нїде анї найменшого слїду пилованя.

— Там до старего дяса! — воркотїв раз по разу директор спльовуючи з нетерплячки. Та був се старий недовірок: в духи не вірив, а заким успокоїтись на думцї, що все те „причуло ся“ Споришеви, хотїв випробувати все, що могло довести до виявленя правди. Ось він і наважив ся ще раз як найстараннїйше перешукати Прокопову казню. Та й сим разом перешукуванє не довело нї до чого. Директор кляв по чеськи і тупав ногою, нарештї впав на якусь думку і велїв дозорцям вийти з казнї. Він лишив ся сам на сам із Прокопом.

— Слюхай, Прокопа, — мовив до нього директор, — ти в ночи спаль?