Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/129

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 117 —

— Пане начальнику, — осьмілив ся я, — позвольте, щоб я за той час у вас перебув.

— О, о, о, — скрикнув війт, — не можна, любенький, не можна у мене! Тут кум Матїй кривди тобі не зробить, не бій ся, припильнує тебе добре. Побудь тут, синочку, деньок-другий, поки до недїлї, то вже кум Матїй з присяжним відвезуть тебе до міста.

Се був четвер; значить, два дни ще, — подумав я собі. — Га, що дїяти, треба терпіти.

— Ну, а тепер, синочку, встань, коли до тебе говорю, — каже війт.

Я встав.

— Ходи сюди.

Я вийшов на серед обори.

— Клади ся, небоже!

Я видивив ся на нього.

— Ну, щож, любенький, не чуєш, що кажу? Клади ся! Я начальник громади, ручу за тебе, але маю право дати тобі пять буків, не більше.

Я не чував про таке право, але що було дїяти…

— Куме присяжний, а ну-ко, нате вам отсю черешеньку та дайте йому те, що йому після права належить ся! — сказав війт, і відрахувавши пять забрав ся до відходу. — А ви, куме Матїю, пильнуйте його і вважайте, аби