Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/133

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
V.
 

Я знов очуняв. В печи погасала грань, зрештою в хатї темно й тихо. Я під лавою, скручений у двоє, як слимак. Рушаю ся — біль страшенний. Кожда кісточка, кожде місце… В горлї пересохло, палить. Я застогнав.

Темна тїнь майнула по хатї, дилькотячи невиразно. Бачу, жовте, поморщене лице нахилилось надімною; дрожача, холодна рука пересуває ся по моїм лицї.

— Ти ще живий, синочку, а?

— Живий!… Води!… — простогнав я.

Бабуся подала менї води.

— Живо пий, бо готов прийти, то біда моя! Нелюд якийсь! — шептала баба. — Бідний ти, небоже, бідний, але щож я тобі пораджу?

— Біг заплать вам! — прошептав я.

Двері скрипнули. Стара щезла як тїнь, а коли війшов ґазда, вона вже кахикала на печи.