Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/135

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
VI.
 

Розвиднїло ся. В хатї повставали. Мій ґазда перш усього до мене. Надслухує — дихаю. Аж відсапнув.

— А, ти ще жиєш? — крикнув. — Ну, проси Бога, що тебе ще довше лишив у моїх руках! Але того вже певно не відпросиш, що ще тебе чекає. Коби лише до міста живого відставити, а там нехай за тобою й заклекоче!

Дурень! Він собі своє рахував, а я своє, тай таки на моїм стало!

Витягнув мене з під лави, розкрутив ланцюх — а! Господи тобі слава! В крижах полекшало, сьвіт якийсь мов не той зробив ся. Але на ноги стати анї гадки нема. Таки він мене ногами викопав на двір, на обору, а жінцї казав позачищувати кров у хатї.

Сиджу я знов на приспі. Поранок зимний. Усе тїло одубіло, так що болю не чути, тілько