Сторінка:Іван Франко. Панталаха і иньші оповіданя. 1902.pdf/136

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 124 —

в голові шумить та в грудях коле, як дихаю. Далї в хатї затопили, дим пішов клубами по під стріху, менї в очи. Заплакав ся я, закашляв ся, — мовчу. Ґазда тимчасом пішов до худоби, волам дати, до води вигнати, а йдучи по при мене не видержав, щоб не парнути мене через голову воловодом. Ба, чую, збирає ся в поле з плугом, покладати під жито. Вже я трохи втїшив ся. Не буде, гадаю, мойого ката хоть через день.

Аж тут чую — гомін. Дивлю ся, війт з присяжним на перелазї. Підходить, оглядає мене і всьміхає ся.

— А що, рибонько, добре тебе тут заходили?

Я ледво дишу, а весь у крови.

— Щож, не говориш, серденько? Кажи, не бій ся, я тобі нїчого не скажу.

— Пане… війте — простогнав я, — другу… таку ніч… не витримаю.

— Не витримаєш, душенько? — всьміхав ся війт. — Нї, не бій ся, витримаєш. Такі як ти вміють тримати. Ну, а тепер, небоже, ти знаєш, що тобі у мене належить ся?

Я видивив ся на нього.

— Ов, непамятущий же ти, голубчику! Ану-ко, встань та простри ся! Я маю право дати тобі на снїданє пять буків, не більше. Пане присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку, та добре його!